Рідна домівка, рідне гніздо - так у народі називають батьківську хату як особливе місце для людини. Це відчуття зявляється в дитинстві і міцнішає рік від року.

Щемливе відчуття охоплює, коли після  недовгої розлуки перетинаєш поріг рідної 129-ї школи. І виникає воно вдячністю за те, що довгі роки у цій домівці дітей оточують теплота, любов, турбота, лагідна усмішка, материнське слово, розуміючий погляд, слушна порада, мудра настанова. Саме тут вчать побожно ставитися до святинь рідної землі, до історичного минулого України-неньки, милозвучних журливих чи запальних українськиї пісень, до рідного слова, виплекане родом і народом і яке, як джерело, ширшає, набирає силу і розливається могутньою рікою. Ми такі різні: спокійні і запальні, відверті й не дуже, сміливі й боязкі, чесні й лукаві, і незважаючи на те, що ми сповідуємо різну релігію, належимо до різних національностей, але всіх нас єднає любов до українського слова. Ми горді тим, що живимо тут, в Україні, що над нашими головами майорять синьо-жовті прапори свободи, миру і єднання, які кличуть нас до збереження етнічної, національної індивідуальності, до підняття на новий рівень нашої науки і культури. На всі ці цінності тоді ніхто не зазіхне, тому що ми будемо єдиним і могутнім народом, чия батьківщина носить прекрасне ім*я - Україна!

Так станемо на коліна перед Україною - і виростемо духом до небес!